Вулиця Біла Криниця простяглася аж до самої залізної дороги. Біля дороги тягнеться сосновий бір шириною до двох кілометрів, а за ним - хутір, на якому живе моя бабуся Протас Ганна Олександрівна. Саме вона розповіла мені легенду про походження назви хутора Чорнобаї.
За переказами у сиву давнину тут сталася трагедія. Жила сім'я Чорнобаїв, у яких була дочка-красуня. Вона не схотіла виходити заміж за нелюба, і той вирішив помститися: найняв чаклуна, котрий переписавши всіх поіменно, зачаклував усю сім'ю. Батько, мати і шестеро діток поховані недалеко від хати, де полягли повстанці. Живою лишилася лише дочка-красуня, яка є корінням нашого роду. Тому й хутір цей було названо – Чорнобаї.
Про цю подію поет Василь Краснопольський, який народився на хуторі, написав вірш «Могила»:
Могила
Багато років промайнуло,
Як та могила тут стоїть.
Одна у лісі біля хати
Свідок минулих лихоліть.
На ній трава завжди буяє.
Де хрест стояв — росте бузок,
У цій могилі батько й мати
І шестеро їх діточок.
А сьома донечка - красуня
Тоді лишилася жива.
Із покоління в покоління
Страшна несеться дивина.
То це ж вона не захотіла
З нелюбом стати на рушник.
Помста затьмарила нелюба -
В дворі з'явився чарівник.
У чаклуна було все чорне:
І капелюх, і плащ, і кінь.
І по землі за ним стелилась
Неначе хмара, чорна тінь.
Примусив вийти всіх із хати,
І не гуртом - по одному.
Останнім з криком й пелюшками
Дитятко винесли йому.
Дочки - красні не знайшов він,
В полі затрималась вона.
Лежать в дворі усі, як мертві,
Помчала смерчем сатана.
Дев'ять попів тоді молились,
Безперестанку люди йшли,
Хрестом злих духів відганяли,
Та побороти не змогли.
Звели могилу величезну,
Обгородили, як садок.
Тут Чорнобай Антон, Наталка
І шестеро малих діток.
І відтоді маленький хутір
І нарекли - Чорнобаї.
Тут, як колись, стоїть хатина,
Тут, як колись, шумлять гаї.
Після війни на тому ж хуторі, в мого прадіда Олександра Зайця на горищі в хліві, ночували троє повстанців. І хтось про це доніс. Чекісти оточили їх, почався нерівний бій. Дах на хліві був з черепиці, від куль став наче решето. Але повстанці не здавалися. Завзято боролися. В цей час проходив лісник лісом. Чекісти примусили його піднятися драбиною і сказати, щоб хлопці здалися. На це повстанці відповіли: «Передай, що катам не здаємося», - і, заспівавши пісню «Ще не вмерла Україна», перестрілялися самі.
Ця трагедія вже давно стала легендою, яка передається в нашому роду з покоління в покоління.
Пишучи цю роботу, я зрозумів, що всі легенди, які передавались з уст в уста - це результат подій і переживань не тільки радісних і веселих, але й трагічних, невимовно болісних. І люди свою гіркоту і біль виливали у легендах, бувальщинах, прибавляючи щось своє, звичайно, повчального змісту.
Ось, наприклад, стала вже легендою історія, про загибель братів поета Василя Краснопольського.
Коли під Бродами точилися бої, жителів хуторів с.Пріски і Крупця евакуювали, проте зрідка дозволяли навідуватися у господарства, щоб обробляти свої поля. Не раз бувало: вийдуть в поле, а німці з Бродів починають обстрілювати. Почувши свист снаряда, люди падали на землю. Ось один снаряд просвистів і не вибухнув. Він довго валявся на полі і став причиною страшного горя. Сусідські хлопчики йшли вранці до школи і надумали на стежці підірвати патрони. Ось і використали для удару цей снаряд. Пролунав вибух. По всьому полі батьки збирали шматки своїх дітей. Цей випадок і досі стоїть перед очима у моєї бабусі Протас Ганни Олександрівни. Тоді ще вона була ровесницею цих двох хлопчаків.
На північний захід від с.Крупець, за селом Баранне, починається ліс, який був перетнутий довгим і досить високим земляним валом, що у простонародді носить назву «градки». Ці «градки» були колись величезною військовою спорудою, і являли собою загородження від натиску татар. А похмурим свідком того, що колись нападали татари на наші села є курган, який знаходиться на орних полях на схід від села Крупець. У ньому трапляються часто стріли - чисто, татарського походження. Це, як стверджує М.І. Теодорович, і є могила татар, які полягли в частих битвах із місцевими руськими військами.
|
